ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ВПЛИВУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ РУХІВ
НА ПРОЦЕС ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ
В УКРАЇНІ ТА ЛИТВІ

фрагменти тексту.

Результати огляду вітчизняних джерел вказують на розмитість тлумачення понять «соціальні», «громадські», «громадсько-політичні», «суспільно-політичні» рухи. У авторських дефініціях знаходимо між ними більше спільного, ніж відмінного. Такими рисами є: спрямованість на вирішення досяжних в найближчому майбутньому завдань; розпад руху, або перетворення на політичну партію, або громадську організацію після виконання цих завдань; відсутність внутрішньої організації (офіційного членства, організаційної структури, тощо). Ймовірно, що використання цих, по суті, рівнозначних понять зумовлене міждисциплінарним характером їх предмету, внаслідок чого вони «приходять» у політологію з різними смисловими значеннями.

Наприклад, «соціальний рух» (англомовний відповідник «social movement») безпосередньо відсилає до соціологічної науки, на теренах якої, власне і відбулися перші дослідження цього феномену; термін «громадський рух» підкреслює політологічний контекст – форму участі громадськості в демократичному управлінні (саме ця конструкція широко використовується у назвах сучасних рухів, які можуть переслідувати як політичні, так і економічні, культурні, чи будь-які інші цілі); суспільно-політичний рух – близький до історичного контексту, де «суспільно-політичне життя» традиційно розглядається як середовище (передумова) політичних процесів, або причина настання певних історичних подій.

Характерною рисою, яка відрізняє етимологію цих термінів є визначення «політичний», котре надає виразного забарвлення, і тому видається доречнішим для використання в політичних дослідженнях. Проте ця обставина, на наш погляд, не є достатньою підставою для їх категоричного протиставлення, оскільки будь-який рух, відстоюючи соціальні, економічні, культурні чи правові цінності, так чи інакше апелює до політичної влади, взаємодіє з нею, впливає на політичний процес, підтримує, або критикує діяльність окремих політичних акторів. Саме через змагальність боротьби за владу у демократичному режимі будь-яке суспільно-важливе рішення так чи інакше набуває політичного значення.

****

Причинність та динаміка соціальних рухів розглядається у класичних парадигмах, які формують теоретичну основу для їх порівняльного аналізу.

Теорія депривації у якості першопричини виникнення соціальних рухів розглядає прагнення поліпшити своє становище людьми, які відчувають позбавленими себе певного блага, і тому об’єднуються з метою його отримання (Е. Дюркгейм, В. Рансіман);

Згідно з теорією колективної поведінки детермінантою виникнення соціальних рухів є поглиблення конфлікту інтересів та зростання структурної напруженості у суспільстві, які підштовхують людей до об’єднання, яке створює відчуття розширення особистих прав і можливостей, приналежності до сили, що здатна щось змінити (Г. Лебан, Г. Блумер, В. Корнгаузер);

Теорія структурної деформації розглядає декілька рушійних сил виникнення соціальних рухів: усвідомлення широким загалом проблем суспільства, відчуття позбавлення важливих благ, вироблення та поширення можливих рішень, настання провокуючих подій, які пришвидшують динаміку руху; відсутність соціального контролю над об’єктом у поєднанні з існуванням потенційних можливостей вплинути на його стан (Р. Мертон);

Згідно з теорією мобілізації ресурсів суспільно-політичні рухи розвиваються та досягають успіху коли поєднуються суспільний запит на зміни (суспільний протест) та доступні необхідні ресурси для початку дії (М. Ослон, Ч. Тілі, Дж. МакКарті);

Теорія політичного процесу розвиває вищенаведене положення, розглядаючи у якості рушіїв суспільно-політичного руху поширення бунтівного світогляду, наявність організаційного ресурсу та політичних можливостей (П. Ейсінгер, С. Тарроу, Д. Меєр, Д. МакАдам);

Теорія фреймінгу акцентує увагу на культурних та психологічних аспектах суспільно-політичного руху, зокрема, їх значення як підґрунтя зіткнення конкуруючих ідеологій, переконань, тощо (Д. Сноу, Р. Бенфорд).

****

В політичній науці сформовано два основні теоретичні підходи до визначення механізму демократичного транзиту: ліберальний, відповідно до якого провідна роль у його здійсненні належить громадянському суспільству; консервативний, прихильники якого розглядають державу як провідника змін, оскільки лише через забезпечення порядку, проведення системних реформ, розвиток політичних інститутів можливе сприйняття соціумом нових поставторитарних цінностей, стає досяжною метою організація суспільних відносин за новими моделями взаємодії суб’єктів, а також створюються умови для консолідації суспільства.

Ліберальний та консервативний підхід до визначення демократичного транзиту у тій чи іншій мірі знаходять своїх прихильників, а також підтвердження основних положень на практиці. Справедливим є твердження про те, що форма та перебіг демократичного транзиту, розбіжності у характеристиці його етапів, тлумачення місця та ролі у ньому суспільства мають історичні витоки, зумовлені національним менталітетом, досвідом, зовнішньополітичними та соціально-економічними умовами, що склалися на період переходу до демократії.

Так, прихильник ліберального підходу Д. Растоу виділяє такі етапи демократичного транзиту: консолідація широкого загалу навколо демократичних цінностей та завдань щодо їх втілення; протистояння авторитарному режиму з метою утвердження цих цінностей у політичній системі; прийняття рішення про інституціоналізацію демократії; звикання суспільства до нового порядку, зміцнення демократичних інститутів [Радченко]. З наведеного вбачається акцент на ролі громадянського суспільства у переході до демократії, яка полягає у підтримці змін масовістю суспільно-політичної участі та здобутті можливості прийняття рішення стосовно подальшого напрямку державотворення, готовності втілити зміни та очікувати відлагодження оновлених механізмів регулювання суспільних відносин.

Схожий шлях описує А. Пшеворський, визначаючи такі етапи демократичного транзиту: лібералізація режиму та формування крила прихильників демократизації, з поширенням у суспільстві прагнення до життя згідно з демократичними цінностями; успішні перемовини з діючою владою про відмову від авторитарного режиму; легітимізація на законодавчому рівні демократичних цінностей та інституцій [Радченко]. Як і у попередній точці зору, тут підкреслено, що перемога переважаючих у суспільстві демократичних цінностей можлива лише шляхом легітимного рішення про зміну політичного режиму. Відмінність позиції А. Пшеворського від Д. Растоу полягає у визначенні завершального етапу, який обмежується лише конституюванням демократичних інституцій [Радченко] .

Прихильники консервативного підходу, зокрема, З. Бзежинський, С. Хантінгтон роль рушійної сили демократичного транзиту відводять новим елітам, які орієнтовані на лібералізацію авторитарного режиму. З ініційованих ними змін розпочинається оновлення усієї вертикалі державного апарату у напрямку «згори-донизу». Відмінність у їх поглядах в тому, що за С. Хантінгтоном проміжні етапи демократичного транзиту описують боротьбу між елітами, яка завершується перемогою представників нової еліти. За З. Бзежинським перехід до демократії є планомірним процесом, який продовжується легітимізацією демократичних цінностей та інституцій, та закінчується стабілізацією системи й економічним зростанням. В свою чергу, С. Хантінгтон бачить завершальним етапом укладання так званого «пакту еліт» та консолідацію демократичних сил [Радченко] .

Вищенаведене доводить, що ліберальна та консервативна моделі відводять різні ролі громадянському суспільству в процесі демократичних перетворень. Проте спільним для дослідників є переконання про необхідність усвідомлення та підтримки громадськістю нових цінностей, на яких базується державне управління у різних сферах відносин, місцеве самоврядування, тощо.Саме у середовищі «громадянського суспільства» формується еліта, що мотивована на представництво громадянських інтересів та спроможна конкурувати зі старою номенклатурою недемократичного режиму; формуються механізми контролю за прийняттям та реалізацією рішень органами державної влади та місцевого самоврядування усіх рівнів, а також відбувається їх погодження з думкою громадськості. Таким чином, громадянське суспільство є системою соціальних зв’язків між окремими суб’єктами, об’єднаннями громадян, інституціями з приводу артикуляції, захисту та вираження індивідуальних та групових інтересів, яка шляхом політичного, правового, інформаційного, економічного, культурного впливу забезпечує компроміс між інтересами держави, суспільства та окремих суб’єктів.

Очевидно, що історичний досвід певних суспільств накладає свій відбиток на наукову оцінку характеру взаємодії між громадянським суспільством та державою. Має свої особливості й литовський політологічний дискурс. Так, на думку В. Лауренаса [Laurënas, c. 5] громадянське суспільства не володіє механізмами досконалої регуляції здійснення державної влади, і тому його роль у побудові та функціонуванні демократичного режиму слід розглядати з урахуванням властивих йому обмежень. В якості основного обмеження громадянського суспільства Литви дослідник розглядає аполітичність, яка зумовлює зростання відстані між ним та державою у вирішенні важливих проблем. З цього випливає, що політична активність суспільства є необхідною умовою продуктивної співпраці між суспільно-політичними рухами та державною владою.

Ця точка зору є поширеною серед сучасних дослідників, але, на нашу думку, цілком прийнятна лише для демократичних суспільств з політично активним населенням. Так, З. Норкус зазначає, що діяльність громадських рухів на постійній основі стає передумовою поглиблення співпраці між ними та органами державної влади. У цій взаємодії громадські об’єднання відіграють роль індикатора реакції суспільства на виникнення тих чи інших проблем. Проводячи постійний моніторинг громадської думки, суспільно-політичні об’єднання в змозі виконувати роль посередника між населенням та державою [Norkus] .

Інші джерела доводять, що активність громадянського суспільства і характер його взаємодії з владою відрізнятиметься у авторитарних та транзитивних суспільствах; у демократичних режимах на неї впливатимуть багато факторів, серед яких довіра до влади (заснована на самооцінці матеріального достатку), менталітет, тощо. Так, розглядаючи політичний процес у Литві напередодні здобуття та під час перших років незалежності, С. Рапопортас [Rapoportas, c. 125-131] характеризує добровільну масову участь громадян у акціях руху «Саюдіс» як позитивну для розвитку громадянського суспільства, оскільки це сприяло підвищенню самооцінки громадян, дозволило відчути кожному учаснику власну значимість у протистоянні авторитарному режиму.

На тлі поширення недовіри до представників політичної еліти та розчарування у діях державної влади (яка досить часто супроводжує період посткомуністичної трансформації), у діяльності суспільно-політичних рухів та громадських організацій актуалізується ідея громадянського суспільства, яку каталізує, за словами Д. Палідаускайте [Palidauskaitë, с. 114] , віра переважної частини суспільства у спроможність протистояти пасивності посадових осіб, для яких державна влада стала самоціллю, а не засобом реалізації громадянських прав і свобод.

М. Салаускас уточнює, що в таких умовах громадянське суспільство стає опонентом «уряду, який представляє правлячу політичну спільноту» [Šaulauskas] , а відтак і опонентом держави, в образі якої в колективній свідомості уособлюється діяльність народних обранців з реалізації владних повноважень.

Інші дослідники (зокрема, С. Піворас) підтримують переконання А. Турена про те, що рухи і у демократичних режимах зумовлюють зростання відстані між громадянським суспільством та державою: хоча вони й не прагнуть здобути політичну владу, але намагаються змінити певні аспекти життя суспільства, і, таким чином, претендують на реалізацію культурної та соціальної влади [Pivoras, с. 113-114] . На нашу думку, ця точка зору допускає твердження, що сама поява суспільно-політичного руху є ознакою незгоди суспільства із владою, і тому настрої громадян спрямовуватимуться на безумовне задоволення своїх вимог; в свою чергу, з певних причин і державні діячі не прагнутимуть компромісу у вирішенні поставлених питань (наприклад, через інертність, конфлікт інтересів, психологічні чинники, відданість напряму реалізації державної політики, тощо).

Все вищенаведене дозволяє констатувати значення суспільно-політичних рухів у розвитку громадянського суспільства. Зокрема, важливими є їх здатності:

  1. мобілізувати громадськість та спрямовувати протестний настрій у русло конструктивного діалогу;
  2. об’єднати носіїв індивідуальних та колективних інтересів для досягнення спільних взаємовигідних цілей;
  3. стати механізмом політичної інституціоналізація інтересів;
  4. залучити широкий загал до популяризації провідної ідеї руху, і таким чином, впливати на формування громадської думки з того чи іншого питання;
  5. отримати мандат суспільної довіри на здійснення контролю та оцінки діяльності посадових осіб, слідкувати за дотриманням законності;
  6. відповідно до ситуації співпрацювати, або протистояти державній, або місцевій владі у вирішенні окремих суспільно важливих питань;
  7. конкурувати із авторитетом держави, політичних партій та інших об’єднань громадян та у виключних випадках впливати на обмеження (розширення) прав та обов’язків суб’єктів приватних чи публічних правовідносин.

Таким чином, рівень довіри суспільства до влади та державних установ, активність громадян у суспільно-політичному житті, масовість рухів можемо розглядати як індикатори формування громадянського суспільства.

Зв'язок між розвитком громадянського суспільства та прогресом демократичного транзиту забезпечується роллю громадськості у розвитку демократичних інституцій, та формами взаємодії суб’єктів прийняття рішень у політичній, правовій, економічній, соціальній та інших сферах. В цілому, державна система повинна досягнути такого рівня ефективності у взаємодії із суспільством, щоб у відносинах між ними мали місце: довіра та підтримка державних рішень з боку громадян; артикуляція та політична інституціоналізація інтересів громадян; широка участь громадян у суспільно-політичному житті та сприяння держави у розвитку політичної культури населення; здатність знаходити компроміс, пом’якшувати конфлікти між суб’єктами суспільно-політичного життя, впливати на дії акторів без застосування механізмів примусу [Дармограй , с. 47; Карл; Бєльська, с. 81] .

****

Фактологічну основу авторської оцінки вітчизняних суспільно-політичних рухів склали інформаційна та новинні Інтернет-ресурси, на сторінках яких опубліковано дані про їх діяльність. Загалом у фокус дослідження попали 25 суспільно-політичних рухів, які діяли за період 2000-2015 рр. Серед них:

  1. 7 всеукраїнських рухів (визначено за самоназвою, або за наявністю осередків у багатьох регіонах держави): «За правду» (2000), «Чиста Україна» (2000), «Чорна «Пора!» (2004), «За майбутнє» (2008), «Спротив» (2010), «Український вибір» (2012), «Самооборона Майдану» (2013);
  2. 5 місцевих рухів, які представляють інтереси територіальних громад (населення певного регіону, населеного пункту): «Очищення» (2014), «Севастополь без корупції» (2007), «Ми, люди» (2012), «Громадський актив Дніпра» (2006)», «Патріоти України» (2014);
  3. 11 рухів, осередки яких перебувають в 1-2 регіонах, у т.ч. м. Київ, але які переслідують цілі національного значення, наприклад, вплив на діяльність центральних органів влади, економічну політику, тощо, або проводили всеукраїнські акції, чи взаємодіють із громадськістю різних регіонів: «Спротив» (2004), «Воля» (2005), «Не будь байдужим» (2005), «Нова Україна» (2009), «Відсіч» (2010), «Спільна справа» (2010), «Чесно» (2011), «Правий сектор» (2013), «Автомайдан» (2013), «Гуманітарний корпус» (2014), «Народна довіра» (2014).

Дослідження історії названих рухів дозволяє охарактеризувати основні причини мобілізації громадянського суспільства. Так, потреба у підвищенні прозорості та контрольованості влади стала мотивом появи руху «Чесно», який є об’єднанням фахівців у сфері масових комунікацій, журналістів та волонтерів. Учасниками руху «Чесно» є громадські організації, міжнародні та вітчизняні благодійні фонди, серед них Інститут Медіа Права, Комітет виборців України, фонд «Демократичні ініціативи», «Інтерньюз Україна» та інші. Від часу заснування рухом проведено кампанії «Фільтруй Раду» (2011-2012 рр., яка об’єднала близько 150 громадських організацій), «Фільтруй Владу» (2012-2014 рр.), «Чесно про Уряд» (2013-2014 рр.). Через них рух «Чесно» намагається інформувати виборців та впливати на формування громадської думки стосовно професійних та особистих якостей депутатів, кандидатів у депутати, державних діячів, урядовців, посадових осіб. Наприклад, за результатами кампанії «Фільтруй Раду» з 2500 кандидатів у народні депутати до рад усіх рівнів виявлено 900 не доброчесних осіб (тобто таких, що не відповідають «критеріям доброчесності», які були розроблені учасниками кампанії). На основі цих результатів рух «Чесно» звернувся до відповідних політичних сил з проханням не допустити їх до участі у виборах. За 2012-2014 рр. рухом «Чесно» спільно із окремими народними депутатами досягнуто скорочення числа порушень регламенту особистого голосування [Історія руху «Чесно»…] .

Причиною виникнення найбільшого числа рухів в Україні є недовіра громадян до влади та протест проти «злочинів режиму». Так, політична криза часів президентства Л. Кучми зумовила появу рухів «За правду», «Чиста Україна», «Спротив», «Чорна «Пора!». Наприклад, молодіжний рух «Спротив» метою своєї діяльності бачив акцентування увагу громадськості на зловживаннях влади та соціальних проблемах шляхом проведення вуличних перформансів. Зокрема, активістами було проведено акції в Києві з приводу правопорушень під час виборчої кампанії мера м. Мукачева (2004 р.), акція критики Президента Л. Кучим «Кучма в електричці» (2005 р.), протест проти призначення І. Пілатюка ректором Львівської державної музичної академії (2005), тощо. Згідно з інформацією на сторінці руху в одній із соціальних мереж, його активісти приймали участь у студентських акціях та страйках у Львівській та Київській області включно до 2009 р. [Громадський рух «Спротив»] .

Діяльність цих рухів переслідувала чітку політичну мету – усунути від влади в Україні президента Леоніда Кучму, не допустити формальної передачі влади для членів політичного клану, проведення демократичних виборів. За період з 2000 р. по 2004 р. активістами рухів було проведено чимало акцій та кампаній, спрямованих на інформування громадськості про допущені високопосадовцями правопорушення, а також протестів проти незаконних рішень, дискредитацію окремих політиків. Найпомітнішими кампаніями рухів були «Україна без Кучми», «Революція на траві», «Що таке кучмізм?», «Смугастий рейс», «Потяг свободи» та інші. В подальшому учасники цих громадських рухів відіграли активну роль у Помаранчевій революції.

Перемога на президентських виборах 2010 року В. Януковича та здійснені його політичною силою зміни стали причиною появи рухів «Відсіч», «Спільна справа» та інших. Так, Всеукраїнський молодіжний рух «Спротив», об’єднав 20 молодіжних громадських, студентських організацій, зокрема, «Молодий Народний Рух», «Молодіжний союз Наша Україна», «Молода Просвіта» та інші. У порівнянні із попередником (рухом «Спротив», заснованого 2004-го року), він має визначену ідеологію та систему цінностей, насамперед, це: захист суверенітету та національних інтересів у внутрішній та зовнішній політиці, недопущення узурпації влади правлячою політичною силою, тощо [Десятки молодіжних організацій…]. Для ЗМІ помітними були акції протесту проти призначення Д. Табачника міністром освіти, інформаційна кампанія «Янукович: 100 днів ганьби та брехні» та інші [Янукович: сто днів ганьби та брехні…].

Рух «Відсіч» – один із небагатьох учасників Революції Гідності, активна діяльність яких продовжується після її закінчення. Заснований у 2010 р. як протест демократично налаштованої громадськості проти результатів президентських виборів, з 2014 р. він зосереджується над завданням підтримати самостійність та демократичний, євроінтеграційний курс України. Зокрема, за участі руху «Відсіч» було проведено: всеукраїнську громадянську кампанію «Помста за розкол країни», спрямовану на недопущення прийняття законів, які, на думку активістів, спекулюючи мовним питанням, спричинили б поглиблення соціокультурної диференціації між регіонами країни [ Активісти кампанії Помста…]; акцію проти подовження перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на українській території; кампанію «Проти деградації освіти»; протести проти Податкового кодексу у межах Податкового майдану; кампанію «Не купуй російське!» у 2013-2014 рр., та ряд інших. У 2014-2015 рр. рух приймає активну участь у Євромайдані. Після початку збройного протистояння на Сході України здійснює збір коштів, продуктів, спорядження для підтримки українських військових [Події…], проводить агітаційну та інформаційну роботу серед населення.

Зрив президентом В. Януковича підписання угоди про асоціацію України з ЄС та подальша протидія вищого керівництва держави євроінтеграції стали поштовхом для початку масових акцій протесту громадян, які згодом отримали назву «Євроймадан». Зокрема, застосування владою силових методів проти мирних протестувальників стало причиною появи руху «Самооборона Майдану», створеного з метою забезпечення безпеки учасників протестів, підтримання громадського порядку на території. Суспільно-політичний рух «Правий сектор» об’єднав прихильників націоналістичних ідей, які мали відмінний від більшості учасників «Євромайдану» погляд на доцільний характер та цілі «боротьби з режимом»: його активісти не одноразово вступали у протистояння із силовиками. Рух «Автомайдан» було створеною з метою організації стихійних груп автомобілістів, які у різних регіонах держави чинили акції мирного спротиву владі, зокрема, патрулювання, блокування вулиць та адміністративних будівель і помешкань членів режиму, супроводження транспорту та евакуації активістів «Євромайдану».

Громадськість відреагувала на початок збройного конфлікту на Сході – з’явилися рухи з підтримки територіальної цілісності України, матеріальної підтримки добровольчого контингенту та військових («Гуманітарний корпус», «Народна довіра»). Зокрема, рух «Донецьк – це Україна» [Брифінг лідерів…] розпочав діяльність з проведення у м. Донецьк мирного маршу в підтримку єдності України на початку березня 2014 р. (до переходу до активного збройного протистояння). Із розвитком подій організатори руху змушені були перемістити діяльність до Києва, де у березні 2015 р. провели акцію «Донбас – це Україна», яка зібрала на Майдані Незалежності вимушених переселенців із зони бойових дій та небайдужих громадян. Ідеологічна мета руху (визначена у зверненні від 01.05.2014 р. [Звернення громадського руху…]) полягає у «проведенні Третього Майдану» з метою примусового перезавантаження влади. На момент написання статті кількість прихильників руху в одній із соціальних мереж сягнула понад 3000 осіб.

Ідея відновлення української громадської свідомості об’єднала діячів культури та мистецтв у русі «Не будь байдужим». Хоча акції руху носили, переважно, мистецький та культурний зміст, ідеологічний блок включав такі суспільно-політичні цілі як: зовнішньополітична ідентифікація України як повноцінної європейської країни, створення умов для контролю влади з боку суспільства, створення умов для розвитку української мови як державної. У цьому зв’язку проведено кампанії «Табачника – геть», «Займіться ділом, а не язиком», кампанія зі здавання у макулатуру передвиборчих акційних матеріалів політичних сил, які лобіювали загрозливі (з точки зору активістів руху) рішення у цих сферах [Не будь байдужим…].

Також потрібно відзначити громадські рухи, засновані з метою соціально-економічного розвитку України за 2009-2012 рр.: «Нова Україна», «За Майбутнє», «Український вибір». Їх характерною рисою є участь відомих політиків, науковців, підприємців. Так, найпомітнішими проектами руху «Нова Україна» з 2007-2013 рр. були україно-російські форуми за участю науковців, політиків та державних посадовців вищого рівня. Так, за 2007-2009 рр. було проведено сім форумів, до організації яких у різний час з російської сторони були залучені Інститут економіки РАН, Громадська палата РФ та ін; в останньому форумі 2009 р. прийняли участь президент обох держав В. Янукович та Д. Мєдвєдєв. Окрім політичної та економічної діяльності рух ініціював соціальні проекти в Україні («Ранній скринінг діабету» (2008-2009 рр.), соціологічне дослідження «Самопочуття українців у дзеркалі соціології» (2010 р.).

Моніторинг публікацій на сайті руху (проведений у квітні та повторно серпні 2015 р.) показав, що в довгостроковій перспективі «Нова Україна» орієнтована на співпрацю з правлячою політичною силою. Так, у перші роки діяльності рух декларував економічні цілі, демонстрував лояльність до тодішньої влади та правлячої політичної сили (наприклад, тут [Володимир Семиноженко…]). Проте після приходу до влади опозиції, в маніфесті руху наведено негативну оцінку діяльності попередників «…після п’ятиріччя втрачених можливостей, тотального популізму… Україна нарешті отримала шанс на стабілізацію…» [Маніфест…]. Характерно, що виклад маніфесту дистанціюється від конкретних дат, конкретних подій, особистостей. Водночас змінюється зовнішньополітичний вектор ідеології руху: «Досить розчинятися у чужих інтеграційних проектах. Україна має прокласти власний шлях у майбутнє» [Україна-2015…].

****

Авторська оцінка діяльності суспільно-політичних рухів Литви базується на основі результатів емпіричного дослідження, проведеного за матеріалами литовського загальнонаціонального новинного Інтернет-ресурсу delfi.lt за 2003-2015 рр., завдяки чому у фокус дослідження попали рухи, діяльність яких мала суспільне значення. За результатами моніторингу ресурсу у вибірку потрапили 15 суспільно-політичних рухів Литви: 8-м загальнонаціональних рухів («Наше діло» (2010), «Інший вибір» (2004), «За Президента, вибір Литви» (2003), «Список Литви» (2015), «За справедливу і демократичну Литву» (2004), «TАІР» (2010), «Литовський народ» (2012), «За соціальну справедливість» (2012); 4-и місцеві рухи («Раса» (2012), «Громадяни Алітуса» (2015), «За Шауляй» (2014), «Клайпеда» (2015); 2-а екологічні рухи («Зелений рух Литви», «Люди вирішують»(2012); феміністський рух (2013).

Напрямками громадської активності в межах загальнонаціональних громадських рухів є посилення підзвітності та прозорості влади, підвищення ролі громадськості в прийняття суспільно важливих рішень, розробка рекомендацій стосовно державної політики в економічній, культурній, соціальній сферах. Так, завдання руху «Литовський народ» (заснований у 2012 р.) полягає в оцінці виконання політичними партіями своїх зобов’язань (проголошених у межах перевиборних програм), оцінці ділових та професійних якостей кандидатів у виборні органи, надання експертних оцінок стосовно розвитку політичної системи Литви. Крім того, рух мав об’єднати інтелектуалів, науковців, підприємців та фахівців у різних галузях з метою розробки прозорої Програми Реформи Литви [V.Vasiliauskas ir…].

Загальнолитовський рух «Інший вибір» переслідує мету сприяти консолідації громадянського суспільства через «солідарність, громадянство і патріотизм», формувати важелі для забезпечення контролю громадськості за діяльністю демократичних інститутів. На думку учасників руху необхідно заохочувати членів громадськості до участі в державних справах, у прийнятті суспільно важливих рішень, не допускати порушення закону та моральних норм державними чиновниками. В межах руху «Інший вибір» функціонують інтернет-сайт «Інший варіант», на якому відбувається громадське обговорення державної політики та окремих рішень, газета «Балтійський шлях» [Pilietiniai projektai ir…].

Загальнолитовський суспільно-політичний рух «Список Литви» об’єднує своїх учасників навколо ідеї відродження та зміцнення демократичної Литовської Республіки в якості незалежної та самоврядної спільноти громадян. З цією метою програма руху передбачає: реорганізацію державного управління, посилення ролі громадянства у місцевому самоврядуванні, поліпшення діяльності правоохоронної системи та інше. Рух виступає в якості громадянської та політичної платформи; його діяльність заснована на прямому діалозі з громадянами та громадянським суспільством, у співпраці з державними та політичними рухами [Lietuvos Sąrašo…].

Рух «ТАІР» прагне сприяти переформатуванню існуючої політичної системи, оскільки діючий механізм представництва у громадян у владі (на думку активістів руху) жодною мірою не виправдовує очікувань і потреб людей від сучасної держави. Рух «Так» має однойменну фракцію у міській раді Вільнюса. Рух разом із Ліберальною партією планує брати участь у виборах до Сейму [Sakau: TAIP…].

Автором виділено такі характеристики загалом суспільно-політичних рухів сучасної Литви. По-перше, встановлено, що переважна більшість має у своєму складі посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування, крім того, «бренди» рухів використовуються для участі його членів у виборчих кампаніях; деякі з них відкрито інформують загал про участь у виборах, та підтримку своїх кандидатів («ТАІР», «Наше діло», «Громадяни Алітуса»). Спостерігаємо явище коли формально рух не переслідує мети здобуття політичної влади, проте на практиці його члени використовують вплив та авторитет руху для здобуття підтримки виборів.

По-друге, рисою багатьох суспільно-політичних рухів є малочисельність, яка вказує водночас на низьку політичну активність населення, відсутність стійкої громадської опозиції до влади, пасивність представників громадськості.

По-третє, за напрямками діяльності їх можна поділити на дві групи: перші, які переслідують виключно політичні цілі, або прагнуть приймати участь у вирішенні суспільно-важливих проблем; другі, які зосереджуються на веденні консультацій з населенням, співпраці із органами державної влади з приводу звернень громадян; треті, які здійснюють моніторинг (контроль) діяльності посадових осіб, урядових та неурядових організацій та інформують загал про його результати.

По-четверте, переважна більшість рухів декларують цілі представництва інтересів громад, меншість – декларують опозицію до політичної влади, прагнення вплинути на діяльність інших суб’єктів політичного процесу.

****

На відміну від Литви в Україні за відповідний період діяло більше рухів, які отримували широку громадську підтримку. Але в контексті оцінки впливу рухів на демократичний транзит це не є безумовним, оскільки розвиток громадянського суспільства цих держав відбувається у відмінних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах. З одного боку, Литва стала повноправним членом ЄС, конкуренція між політичними елітами відбувається у правовому полі (демократичним шляхом), економіка країни розвивається. З іншого боку, Україна продовжує перебувати заручником протистояння між політичними та економічними елітами, котрі в процесі боротьби використовують загрозливі для цілісності держави прийоми. На тлі революційних змін ситуація в країні не покращується, оскільки таке явища як тотальна корупція залишається незмінним за правління будь-якої політичної сили. Очевидно, що окремі суспільно-політичні рухи України стають масовими, проте вони не в змозі забезпечити прозорість та підконтрольність влади народу, чи створити умови для початку продуктивного діалогу між громадянським суспільством та державою.

****

Проте успішність реалізації цієї мети залежить від розвитку політичної системи держави. На нашу думку, діалог між громадянським суспільством та державою в багатьох рисах залежить від політичної волі влади; суспільно-політичні рухи не в змозі конкурувати із нею – через відсутність достатньої ресурсної бази, плинність настроїв, стихійний і тому тимчасовий характер суспільної активності. У зв’язку з цими обмеженнями «масовість» як основна перевага суспільно-політичних рухів має досить обмежений простір для впливу на політичний процес у довгостроковому горизонті. Вважається, що особливістю суспільно-політичних рухів є відсутність прагнення отримати владу; тому вони не можуть бути самодостатнім учасником політичного процесу – будь-які політичні цілі дотягатимуться лише у разі їх співпраці з діючими політичними силами, або ж появи такої з рядів активістів руху. Проте на тлі політичної пасивності суспільства завжди зберігається загроза підміни первинних цілей руху на індивідуальні, партійні або групові інтереси політичних акторів.

Разом з тим, беззаперечною залишається теза про особливе місце рухів у політичній системі держави. Їх діяльність характеризує ступінь здатність громадянського суспільства вести діалог з владою з одного боку, а з іншого – готовність влади підтримувати його. Тому вплив суспільно-політичних рухів на перебіг трансформації політичної системи ми вважаємо за доцільне розглядати з позицій консервативних моделей демократичного транзиту.

****

Висновки. Вплив суспільно-політичних рухів на продовження демократичного транзиту виявляється через: а) участь руху у формуванні еліти, яка володіє політичною волею для впровадження механізмів взаємодії громадськості та держави, та суспільного контролю за діяльністю держави; б) представництво інтересів громадськості (окремих прошарків суспільства) в прийнятті політичних рішень, а також рішень в інших сферах державного управління; в) вираження рішучого протесту громадськості проти діяльності певних посадових осіб, спроб узурпації влади.

Починаючи з 2000-х років причинність суспільно-політичних рухів в Україні та Литві пояснюється змістом таких теоретичних парадигм: здебільшого, депривації та колективної поведінки, структурної деформації, фреймінгу в Україні; здебільшого колективної поведінки та мобілізації ресурсів у Литві.

В умовах перехідних суспільств стають формою політичної діяльності окремих суб’єктів, у певному відношенні – на рівні з іншими громадськими об’єднаннями. Хоча в порівнянні з ними рухи є обмеженими у правосуб’єктності, вони набувають схожих ознак: а) структурно формуються по вертикалі «зверху-вниз»; б) мають розвинуту ідеологію; в) є довготривалими; г) по досягненні однієї цілі перемикаються на іншу та продовжують свою діяльність; д) представлять діяльність через окрему персоналію, особу, навколо якої створені; е) фінансуються з суб’єктами, які не є їх членами; ж) поєднують громадське представництво з політичною участю окремих осіб; з) набувають організаційної форми та формують власну ієрархію.

ЛІТЕРАТУРА

Радченко О.В. Демократичний транзит як механізм реформування державного управління: світові моделі та проблеми застосування [Електронний ресурс] // Демократичне врядування. – 2009. – №4. – Режим доступу: http://www.lvivacademy.com/visnik3/fail/+Radchenko.pdf (15.07.2015). – Назва з екрану.

Laurënas V. Pilietinës visuomenës dilemos Lietuvoje // Politikos sociologija. – 2003. – №1. – pp. 5-22.

Norkus Z. Kokia demokratija, koks kapitalizmas? Pokomunistinė transformacija Lietuvoje lyginamosios istorinės sociologijos požiūriu. : mokslinė monografija / Z. Norkus. – Vilnius : Vilniaus universiteto leidykla, 2008. – 744 psl.

Rapoportas S. Masinë pilietiðkumo ðventë kasdienybës akistatoje // Sociologija. Mintis ir veiksmas. – 1997. – №1. – pp. 125-131.

Palidauskaitë J. Lietuvos politinë kultûra / J. Palidauskaitë. – Kaunas: Technologija, 1997. – 205 p.

Šaulauskas M. P. Postkomunistinës revoliucijos želmenys: á postmodernià Lietuvà. – Sociologija. Mintis ir Veiksmas. – 1998. – №2. – рр. 77-94.

Pivoras S. Parapijinë pilietinë visuomenë, – Sociologija. Mintis ir veiksmas. – 2000. – №1-2. – pp. 110-117.

Дармограй Н. Культура влади трансформаційного періоду // Вісник НАДУ. – 2005. – № 1. – С. 39 – 50.

Карл Т.Л. Что есть демократия? [Електронний ресурс] / Т.Л. Карл , Ф. Шмиттер. – Режим доступу: http://www.politnauka.org/library/dem/karl-shmitter.php (15.07.2015). – Назва з екрану.

Бєльська Т.В. Демократичний транзит: специфічна риса сучасного суспільно-політичного процесу / Т. В. Бєльська // Актуальні проблеми державного управління. - 2008. - № 2. - С. 78-83.

Історія руху «Чесно» [Електронний ресурс] / Чесно: фільтруй владу. – 2015. – Режим доступу: http://www.chesno.org/background_chesno (13,08,2015). – Назва з екрану.

Громадський рух "Спротив" [Електронний ресурс] / Livejournal. – 2009. – Режим доступу: http://ua-sprotyv.livejournal.com/ (13,08,2015). – Назва з екрану.

Десятки молодіжних організацій України об'єдналися для захисту суверенітету від влади [Електронний ресурс] / Newsru.ua. – 2010. – Режим доступу: http://www.newsru.ua/arch/ukraine/19may2010/sprotiv.html (13,08,2015). – Назва з екрану.

Янукович: сто днів ганьби та брехні [Електронний ресурс] / Молода просвіта. – 2010. – Режим доступу: http://molodaprosvita.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&catid=3%3A2008-09-20-08-13-15&id=166%3A2010-06-04-20-25-42&Itemid=1 (13,08,2015). – Назва з екрану.

Активісти кампанії Помста за розкол країни їздять Україною, агітуючи проти кандидатів від ПР [Електронний ресурс] / Корреспондент.net. – 2012. – Режим доступу: http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1375812-aktivisti-kampaniyi-pomsta-za-rozkol-krayini-yizdyat-ukrayinoyu-agituyuchi-proti-kandidativ-vid-pr (13,08,2015). – Назва з екрану.

Події [Електронний ресурс] / Відсіч. – 2015. – Режим доступу: https://www.facebook.com/vidsich/events?ref=page_internal (13,08,2015). – Назва з екрану.

Брифінг лідерів громадського руху «Донецьк – це Україна» [Електронний ресурс] / UkrStream.tv. – Режим доступу: http://ukrstream.tv/videos/brifingh_lidieriv_ghromads_kogho_rukhu_doniets_k_tsie_ukrayina#.VdWZMX2_An8 (13,08,2015). – Назва з екрану.

Звернення громадського руху «Донбас – це Україна» [Електронний ресурс] / Донбасс информационный - путеводитель по Донецкой области. – 2014. – Режим доступу: http://www.donbass-info.com/content/view/11370/11381/ (13,08,2015). – Назва з екрану.

Не будь байдужим [Електронний ресурс] / Вікіпедія – Вільна енциклопедія. – 2014. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Не_будь_байдужим (13,08,2015). – Назва з екрану.

Володимир Семиноженко і Микола Азаров підписали Угоду про співпрацю між Партією Регіонів і Громадянським рухом "Нова Україна" [Електронний ресурс] / Володимир Семиноженко: персональний сайт. – 2010. – Режим доступу: http://www.semynozhenko.net/documents/1946/ (13.08.2015). – Назва з екрану.

Маніфест Громадянського руху «Нова Україна» [Електронний ресурс] / Нова Україна: громадянський рух. – 2015. – Режим доступу: http://new-ukraine.org.ua/about/manifest/ (13.08.2015). – Назва з екрану.

УКРАЇНА-2015. Національна стратегія розвитку [Електронний ресурс] / Нова Україна: громадянський рух. – 2015. – Режим доступу: http://new-ukraine.org.ua/about/ideology/ (13.08.2015). – Назва з екрану.

V.Vasiliauskas ir D.Kuolys įsteigė visuomeninį judėjimą „Lietuvos Tautai“ [Електронний ресурс] / delfi.lt. – 2012. – Режим доступу: http://www.delfi.lt/news/daily/lithuania/vvasiliauskas-ir-dkuolys-isteige-visuomenini-judejima-lietuvos-tautai.d?id=58867987 (13,08,2015). – Назва з екрану.

Pilietiniai projektai ir organizacijos [Електронний ресурс] / Pilieciai.lt. – 2004. – Режим доступу: http://pilieciai.lt (13,08,2015). – Назва з екрану.

Lietuvos Sąrašo programa [Електронний ресурс] / Lietuvos Sąrašo. – 2015. – Режим доступу: http://lietuvossarasas.lt/lietuvos-saraso-programa/ (13,08,2015). – Назва з екрану.

Sakau: TAIP! O ką sakysite Jūs? [Електронний ресурс] / Visuomeninis judėjimas TAIP! – 2015. – Режим доступу: http://www.taip.lt/taip/sakau-taip-o-ka-sakysite-jus.html (13,08,2015). – Назва з екрану.